ПЕЧЕРСК
Перша частина книги, власне опис собору (разом з його історією), за загальним визнанням, стала надзвичайним явищем у тогочасній вітчизняній Історичній науці. Це була перша спроба історико-археологічного опису давньоруського храму. Протягом тривалого часу він залишався взірцем для праць такого роду. Археологічні (в тогочасному розумінні слова) міркування й висновки митрополита Євгенія, базовані на ретельному вивченні речових пам’яток та всіх відомих на той час джерел, і досі зберігають свою наукову цінність.
Описуючи de visu інтер’єри Софії, її мозаїки, фрески, написи, БолховІтінов водночас розсилав запити щодо додаткових необхідних йому відомостей. 13 травня 1823 р. він повідомляв Оленіна: «Я занимаюсь описанием Киево-Софийского собора, почитая сие дело даже должностию моею. Много тетрадей уже написано. Одна глава сего описания состоит из сравнения сего собора с константинопольским Софийским, коего подробное описание до мусульманского завладения, собранное из древних Дю Канжем и изданное в числе византийских историков при Киннамовой истории, у меня перед глазами. Но нигде не отыщу плана и фасада сей константинопольской церкви, а Киево-Софийской уже вырезывается у меня на меди»27.
Для ілюстрування книги Євгеній просив надіслати копії малюнків софійської мозаїки, зроблені в 1810 р. археографічною експедицією К. Бороздіна. Уміщене в книзі дослідження софійської ікони також було першою спробою подібного студіювання давньоруської іконографії. Матеріал для нього Болховітінов збирав ще 1822 року, коли, зокрема, звертався до Румянцева: «Я разыскиваю о Киевософийском соборе для составления описания оному. Знаю, что он построен в подражание константинопольскому [...] В подражание киевскому построены соборы новгородский, полоцкий, вологодский и тобольский. Но храмовые иконы везде у нас различные [...] Ваше Сиятельство везде имеет корреспондентов. Нельзя ли достать из Полоцка и Тобольска хотя малые рисунки храмовых тамошних икон Софии?»28
Самий опис собору, тобто перші два розділи книги, дійсно був майже готовий, але доповнення вноситимуться навіть після початку складання.
Упорядковуючи корпус документів, Болховітінов звертається до своїх старих «заготівок», де вже були відомості про архівні матеріали з історії України, про церкви, унію. Досліджуючи київські зібрання, він робить корективи, добирає кращі списки. За протекцією Румянцева в Московському архіві іноземних справ для нього готувалися необхідні копії. Другий зошит копій надійде лише у жовтні 1824 р., та все ж таки автор встигне передати до друку всі необхідні документи.
Друга частина книги — перший у вітчизняній Історіографії прагматичний виклад історії церкви в Південно-Західній Русі аж до новітнього часу — набула особливої ваги. Величезну цінність мали посилання на джерела та публікація повних текстів багатьох із них.
2 липня 1824 р. з київської Академічної Конференції до Цензурного комітету Київської Духовної Академії було надіслано рукопис отриманого від митрополита опису Києво-Софійського собору й розпорядження: розглянувши {^чщдас, рекомендувати його до складання в академічній друкарні Києво-Печерської Лаври і разом з відповідним документом повернути до Конференції . Розпорядження підписав ректор Академії Мелетій. За три дні необхідні формальності були виконані Цензурним комітетом. А рік по тому, в травні 1825 р., начальник друкарні повідомляв Цензурному комітетові, що опис собору «без всякой перемены, могущей превратить смысл, печатанием окончено»29 30. За існуючим порядком Комітет одержав належну кількість примірників книжки: сім «оправленных в папку» та один — у шкіру, а також рукопис для звірки надрукованого з оригіналом, який пройшов цензуру. Зрештою, 5 серпня 1825 р, Цензурний комітет доповів Духовному Собору Києво-Печерської Лаври про те, що сигнальний примірник відповідає рукописному оригіналу, та про висилку «билета на выпуск в свет сей книги» 31.
Майже одночасно кафедральний протоієрей Києво-Софійського собору Стефан Семяновський та ключар, священик Калістрат Соколовський від імені Євгенія зверталися до Духовного цензурного комітету за дозволом друкувати й «Краткое описание Киево-Софийского собора».
Книжечку кишенькового формату видали ще до початку жовтня 1825 р., а 18 листопада того ж року обидві книжки відправили до Департаменту народної освіти — останньої обов’язкової офіційної інстанції. Кілька примірників Опису були відправлені самому автору, бо він на той час уже перебував у Петербурзі за викликом Синоду. Звідти ще 5 вересня митрополит надіслав листа ігумену Серафиму: «К типографу Вениамину ныне же пишу, чтобы экземпляр описания Собора дал вам. Читайте для познания Киева» (курсив наш.— Т. Л.) 32.
Робота над описом Києво-Печерської Лаври залишила значно менше документальних свідчень, ніж попередня. Книгу надрукували 1826 року, тобто її написання відбувалося паралельно з підготовкою опису Софії, тому, мабуть, і залишилося поза увагою. До книжки про Софію Київську увійшли лаврські сюжети, пов’язані з Історією ієрархії. Зрештою, цілком можливо, що Євгеній був менше захоплений Лаврою, оскільки тут у нього були попередники, зокрема, видане 1795 року «Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры» митрополита Самуїла Миславського, яке неодноразово перевидавалося. Згадаємо фразу з листа О. ОленІну про те, що опис Софії Євгеній визнає «даже
JO-’ЖНОСТИЮ* своєю. Можливо, свої обов’язки перед Лаврою, яку вже пробували описати, він вважав меншими?
Попередники були, але навряд чи можна говорити про серйозну історіографічну основу, на яку міг спиратися Болховітінов. В описі Лаври, що вийшов 1805 р., після Історичного опису Лаври подано загальнокиївські сюжети, і плькн в останньому розділі знову з’являється Лавра разом зі «Списком разных надписей, имеющихся в Киево-Печер-снон Лавре». І зміст, І аналогічний список у Болховітіновсь-кому Описі набагато ширші, публікація ж (як і в Описі Софійського собору) повних текстів документів з історії Лаври зробила цю книгу дуже цінною археографічною пам’яткою.
«Духовному Собору Киево-Печерской Лавры. Сочи-иенную мною и напечатанную в Лаврской типографии 1826 г. книгу «Описание Киево-Печерской Лавры» уступаю я навсегда в собственность оной Лавре с тем, что наследники мои никакого права на оную иметь не могут, а Лавра может ее всегда и впредь печатать на свой счет для продажи, но не уступать никому сего права. Мне же получать из печатанных ныне сто двадцать экземпляров на белой бумаге и именно 90 экземпл. без переплета, а 30 в переплете. При новом же издании требовать от меня пересмотра сей книги и поправок» 33.
Чернетка цього заповіту, що збереглася, датована 21 лютого 1827 р. Надзвичайно характерний для Болховітінова документ. Все, що належало йому й становило науковий та громадський Інтерес, у тому числі й неоціненну бібліотеку, він відписав Київській Духовній Академії, семінарії, бібліотеці Софійського собору, Софійському Митрополичому Дому. По смерті митрополита родичі сподівалися одержати деякі речі, подаровані особисто Євгенію його шанувальниками, парафіянами, але з’ясувалося, що Євгеній наказав вписати дарунки до майна Митрополичого Дому. Він не тільки не привласнив нічого з речей, що оточували його в побуті, а й не залишив жодної копійки боргів, позбавивши спадкоємців від позовів кредиторів.
У наведеному документі привертає увагу не тільки притаманна духовній особі щедрість, а й майже категорична умова кожного разу при перевиданні вимагати від нього, митрополита, доопрацювання книги. Завжди вимогливий до своїх праць, Болховітінов не вважав їх за істину в останній інстанції, йому вистачало сумлінності для критичного погляду на власну роботу.
Ця риса Болховітіновського характеру спричинилася до перевидання, доопрацювання, доповнень його численних творів. Нові документи, відомості, власні роздуми, поради вчених кореспондентів — все це вимагало обміркування і іноді змушувало доробляти статті й книжки.
У Києві ще наприкінці 1822 р., як тільки Євгеній ознайомився з лаврською друкарнею І побачив там фігурний друкарський верстат, він вирішив зробити перевидання дослідження Мстиславової грамоти — найдавнішої з відомих вітчизняних пам’яток писемності.
Грамота була знайдена Болховітіновим в Юріївському монастирі поблизу Новгорода, Історія її виявлення переходить із підручника в підручник, її не оминає жодне видання з палеографії. Здається, ні сучасників, ні нащадків не дивував факт знахідки давнього документа в купі мотлоху, який вивозили з монастиря, щоб знищити. Дивувало саме врятування грамоти завдяки щасливому випадку, коли віз із монастирським сміттям зупинив й оглянув новий вікарій Новгородський та єпископ Староруський — Євгеній.
Тяжке становище сховищ давніх документів і варварське ставлення до них були фактом загальновідомим. Саме тому Євгеній на кожному новому місці своєї служби насамперед брався за архіви та їх урятування. Але стосовно Мстиславової грамоти — це випадок особливий. Навіть якщо вона колись втратить статус найдавнішої з відомих давньоруських грамот, то все одно назавжди залишиться одним із «трьох китів» вітчизняного джерелознавства. Разом із дослідженням Міллера про Нестора, публікацією Оленіна про Тмуторо-канський камінь «Примечания на Мстиславову грамоту» Євгенія Болховітінова надали поштовх розвиткові вітчизняного джерелознавства як спеціальної галузі історичної науки.
"На початку XIX ст. історія, яка дедалі більше набувала рис та властивостей науки, відчувала гостру потребу в посібниках з дипломатики, палеографії, сфрагістики. Без допомоги цих дисциплін історичні документи залишалися німими. Талановиті джерелознавці-одинаки, такі як П. Строев та О. Востоков, працювали здебільшого у столицях, а їхні археографічні експедиції не могли охопити всі знахідки в рукописному морі. Ентузіасти, що розшукували старожитності на місцях, губилися серед розмаїття письмен. Румянцев, на замовлення котрого пошук рукописів проводився в десятках міст, писав Євгенію ще 1817 р.: «Я с Вашим Преосвященством в полной мере делю желание видеть российскую палеографию и заготовил несколько уже материалов для сочинителей оной; но где сии сочинители?» 34 «Изволите спрашивать: где сочинители палеографии? Ответствую и на сие, что нужны материалы, которые когда появятся, то появятся и у нас мастера Монфоконы. Таким путем шли иностранцы и к своей дипломатике, коей до исхода XVII века на свете не было», 35 — пояснював Євгеній. Для оптимізму він мав підстави. Його велика стаття про Мстиславову грамоту була вже готова. Не чекаючи появи чужих праць з давньоруської палеографії, Євгеній сам взявся за підготовку публікації. Перші матеріали до неї були відправлені знов-таки Румянцеву ще 1812 року. А на початку цього року з листа Г. Р. ДержавІна Євгеній дізнався, що його повідомлення передано на розгляд О. Оленіну, котрий нібито знайшов деякі помилки. «Я охотно уделяю ему (Оленіну.— Т. А.) честь в толковании сей грамоты,— відповідав Євгеній Державі-ну.— Но и у меня отнять чести невозможно. Ибо он растолковал только три слова, а я всю грамоту, и при том это моя собственно находка, и ученый свет мне первоначально будет тем обязан... А во всех исследованиях чем больше бывает мнений, тем больше объяснений. Между учеными друг друга поправлять есть дело обыкновенное и нужное, и сердиться на то не должно. Никто один совершенно всего не обдумает» 36.
Хоча Євгеній нічим не виявив свого незадоволення чи збентеження, однак йому, мабуть, було прикро за передчасну перевірку дослідження, влаштовану Румянцевим без його згоди.
Болховітінов висловлював у листах чимало наукових припущень, але завжди чітко розмежовував першу версію-гіпотезу і зважений перевірений висновок. Зберігаючи й надалі дружні стосунки з Румянцевим, Євгеній, можливо, пам’ятаючи про влаштовану перевірку, інколи приховував знахідку чи ідею, намагаючись не сім, а десять разів «відміряти», а лише після цього «відрізати» — тобто повідомити Румянцева.
Декілька зауважень О. Оленіна Болховітінов визнав справедливими, свою статтю друкувати не став, доопрацьовував її довго. У 1816 р., коли за дорученням Румянцева Оленін як президент Академії художеств шукав гравера, щоб зробити копію грамоти, відбулася листовна розмова між автором і критиком. «Катон у Цицерона в разговоре о старости сказал, что не стыдно учиться и старику,— нагадував Болховітінов.— А мне, еще не довольно опытному и немного еще видевшему дипломатических древностей, учиться... должно почитать особенным удовольствием и честию» 37.
У цьому ж листі Євгеній пояснював свій задум, мету статті, над якою продовжував працювати: «Я за четыре года перед сим в Вологде, писавши сие сочинение, ничего не имел в помощь себе, кроме Гаттереровой Дипломатики, нескольких отысканных мною по Вологодским монастырским архивам грамот и справок с Московским иностранным архивом, доставленных мне покойным Бантышем-Каменским. Мое намерение было при изъяснении сей грамоты составить хотя краткое начертание русской дипломатики, применяясь к общей Гаттереровой: ибо у нас, сколько мне известно, никто еще нс начинал сего. А первые опыты, особливо при недостатке образцов, бывают всегда недостаточны»38. Зазначимо, що Євгеній не забув згадати Бантиша-Кдменського, котрому належала честь знахідки документів, хоча історика вже не було серед живих. Наукова сумлінність Болховітіно-ва не робила різниці між живими й мертвими.
Стаття була опублікована 1818 року в «Вестнике Европы». У Києві Євгеній повертається до неї й перевидає з доповненнями та уточненнями. Отож, він встановив час написання грамоти, відтворив історичну канву виникнення, здійснив розбір тексту, дослідив пергамен грамоти та папір інших давніх рукописів, чорнило, почерк, тобто виконав повний дипломатико-палєографічний аналіз документа. Перш ніж перейти до опису печаті на грамоті, він подає огляд відомих йому сфрагістичннх пам’яток від літописних часів до XVIII ст., пропонує їх класифікацію. Автор статті про Мстиславову грамоту ввійшов у науку визнаним творцем вітчизняної палеографії та сфрагістики.
Як І «Примечания на Мстиславову грамоту», знамениті Болховітіновські словники російських письменників, яких не оминає жодне видання з історії літератури, також не були київським починком. Захопившись біографічним жанром ще у студентські роки, Болховітінов не розлучався з ним до кінця життя. Щоправда, в Києві він негайно поринув у роботу над описами Софії та Лаври, над доопрацюванням «Истории княжества Псковского» (не кажучи вже про єпархіальні справи) і мусив тимчасово залишити словники, але від ідеї їх перевидання не відмовився. Забути про них не дозволяло й постійне використовування даних зі словників у його київських творах.
Історія створення словників досить цікава. В лютому 1804 р., щойно приїхавши до Новгорода, Євгеній отримав листа від графа Д. І. Хвостова, котрий пропонував йому надіслати наукові статті й матеріали для журналу «Друг
Просвещения», створеного за участю Хвостова. ЗІ вдячністю прийнявши пропозицію, Євгеній попередив про можливу затримку статей: «Теперь бумаги мои все в куче и не разобраны, потому что я пять дней только как приехал в Новгород... На следующей неделе приступлю я к разбиранию и библиотеки моей, и бумаг. Что готовое прежде на глаза мне попадется, то немедленное пришлю».
Але влаштування на новому місці, ознайомлення з єпархіальними справами забрали майже рік. У листопаді Євгеній підтверджує готовність співробітництва в «Друге Просвещения» в якості постійного автора, надаючи Хвостову право щомісяця «чего-нибудь от меня требовать, а я даю обещание посылать вам не переводы, но оригинальные пьесы, и именно, я решился в вашем журнале начать издание моих записок о писателях российских в виде словаря, по алфавиту»39 40. Тиждень тому був відправлений «первый образчик» {за висловом Болховітінова) статей словника для січневого (1805 р.) числа журналу. Обіцяючи ще за тиждень нову порцію статей, Євгеній прохав «ничего не упоминать о мне». Одна з причин анонімності праці полягала в тому, що Євгеній вважав її колективною. За довідками й консультаціями він звертався до багатьох, у тому числі й до Хвостова, залучаючи його «в сие сотрудничество». Траплялося, що Хвостов помічав неточності в статтях. Пояснюючи їх, автор додавав: «Прошу и молю всегда поправлять, когда наверно увидите ошибки. Я не ручаюсь за себя. Целые ученые общества при издании словарей всегда врали, а одному как не соврать? Я так всегда прошу и Николая Николаевича (Бан-тыша-Каменского.— Т. А.) поправлять и пополнять, что нужным увидит»41.
Надалі майже кожен лист до Хвостова міститиме багато подробиць про роботу над словником. Перед початком січня 1805 р. Євгеній отримав перше число «Друга Просвещения» з першими опублікованими статтями «Нового опыта исторического словаря о российских писателях» (він дійсно був новим, адже існував його попередник — словник М. І. Новіко-ва). Прикро вражений «пренерадивой корректурой», Євгеній, однак, продовжував працювати над наступними статтями І доповнювати вже надіслані.
«Между разговорами с Преосвященным митрополитом Новгородским узнал я нечто поправить в статье о нем нашего словаря»42,— повідомляє він Хвостову. Відзначимо вислів «нашего словаря» і цілеспрямованість та сумлінність ученого, для котрого кожна бесіда, окрім приємного спілкування, давала дедалі нову інформацію. Відзначимо також, що Євгеній одним Із перших оцінив важливість усного переказу, мемуарів, літературних анекдотів як історичних джерел. Він намагався отримати якомога більше матеріалів від «здравствовавших» літераторів, хоча включав до словника біографії тільки тих, хто вже помер. Євгенія звинувачували у відсутності свідчень про сучасників, але він твердо додержувався правила — вміщувати виключно імена, відібрані не ним, а Історією.
За два роки Євгеній опублікував в «Друге Просвещения» близько 300 біографій письменників, згадавши й описавши майже 2000 книг. За первісним задумом, не було штучного поділу письменників на духовних і світських. Однак технічні труднощі публікації книги великого обсягу, проходження нею цензури тощо усе ж змусили розділити словник на дві частини.
Біобібліографічна практика початку XIX ст. ще не виробила канонів словникових статей. Структура й обсяг біографій у словниках Євгенія залежали від наявного матеріалу. Але навіть якщо свідчень було обмаль, БолховітІнов включав те чи інше ім’я у словник. Деякі зі статей перетворювалися на великі Історико-біографічні нариси. Це траплялося тоді, коли йшлося про людину, діяльність котрої визначила розвиток певної галузі знання, мистецтва, літератури. Цей принцип сформульований у великій статті про Федора Волкова: «Описание жизни его есть почти история важнейшей эпохи русского драматического искусства. А потому, прежде нежели скажем что-нибудь о самом Волкове, упомянем о первом появлении сего искусства в России»43. Відповідно до такого підходу, наприклад, стаття про Івана Федорова перетворилася на перший у вітчизняній Історіографії нарис розвитку слов’янського книгодрукування.
У статтях добре помітний інтерес упорядника до бібліографії. Діяльність письменників, які багато видавались і залишили значну рукописну спадщину, розглядалася безвідносно до їхнього офіційного статусу та історіографічної традиції, що склалася. Міллер «займає» 17 сторінок, Карамзін — усього три. Іноді матеріал про людину «перекочовує» із присвяченої їй статті до іншої, сюжетно пов’язаної. Наприклад, стаття про історика князя Щербатова досить невелика, зате значно більше відомостей про нього можна почерпнути зі статті, присвяченої Болтіну, котрий багато критикував Щербатова,
24 гравия 1805 р. Євгеній надіслав Хвостову виправлену статтю про Андрія Богданова, помічника бібліотекаря при Академії наук, відомого своїм описом Петербурга 1751 р. Та хоча даних про Богданова було не дуже багато, Болхові-тінов, згадуючи його твори, не тільки перелічує публікації, дає адреси рукописів, а й повідомляє про використання їх Іншими авторами, порівнює Богданова з попередниками, визначаючи, таким чином, його місце в історіографії.
Євгеній із захопленням збирав матеріали для словників протягом майже сорока років. Але їх публікації завдавали авторові чимало клопоту і навіть неприємностей, починаючи з жахливих коректур «Друга Просвещения» й першого видання Словника духовних письменників (Євгеній та Румянцев, котрий сприяв виданню, мали зняти свої імена з титула через неохайність, з якою поставився до коректур В. Г. Ана-стасевич) й закінчуючи небезпечною історією, що сталася під час підготовки другого видання цього ж словника. Давній знайомий Євгенія С. І. Селівановський запропонував здійснити це видання у своїй друкарні. Було укладено відповідний договір. Але 1827 року словник вийшов у видавництві І. П. Глазунова. Очевидно, свою роль у заміні видавця і терміну виходу книги відіграло, як це не дивно, слідство у справі декабристів. Обидва — і Селівановський, і Київський митрополит — потрапили до матеріалів цього слідства. Даючи показання Слідчій комісії, член ПівнічногЬ товариства й активний учасник підготовки повстання В. І. Штейнгель повідомив: обговорюючи з Рилєєвим, кому з московського купецтва «можно вверить тайну общества», він, Штейнгель, заявив, що «один только Селивановский — известный типографщик— пообразованнее других... и без приема в общества содействует оному изданием книг, к распространению свободных понятий служащих», а «очищением своих понятий... от предрассудков, он обязан нынешнему Киевскому митрополиту, с которым советовался об издании Энциклопедического словаря со статьями — переводами из «Conversations Lexicon». Це видання не могло розраховувати на прихильність цензури, отож Євгеній рекомендував «напечатать частей шесть и вдруг издать, пока между тем обстоятельства переменятся»44. Слідча комісія звернула увагу на ці свідчення, у Селівановського зробили обшук, що справило на того тяжке враження й примусило відмовитися від видань словників — як енциклопедичного, так і Болховітіновських45.